Наш жовтий будинок №12 по вулиці Малопідвальна.

Наш жовтий будинок №12 по вулиці Малопідвальна, 12, мав заасфальтований двір (ой, як боляче було падати і рвати на ньому коліна). Найвідомішим пам'ятником цього двору був сміттєзбірник, від якого сходи вели різко вниз, повз вбиральню з пацюками, якою користувалися всі мешканці підвальних приміщень. Вже здалеку відгонило хлоркою, але це не заважало пацюкам продовжувати своє мирне життя. Хлорка підсипалась за наказом нашого кербуда Алмазова (час вимагав красивих прізвищ: Бриліантових, Стрелкових, Большевикових та ін.). На жаль, пацюки не зважали на Алмазова, і нам доводилося стрибати з ними наввипередки кривими сходами, але подолавши цю припону, в нагороду опинялись... у садку з червоно-жовтою петунією, яскравою настурцією і білим тютюном. А ввечері - ще й із запашним цвітом матіоли. Сюди, прямо в садок, з першого поверху виходили двері кімнати двох старих жінок та їхнього брата, як ми говорили, дяді Жені. Ми ще звали його "садівником". З ранньої весни до приморозків він висаджував квіти, а потім збирав насіння. Вечірнє поливання квітів, до якого прилучались і діти, було добровільним. Ким був "дядя Женя" насправді? Ніхто не знав, але цей маленький садок став радістю дворової малечі. Пахощі матіоли, як символу краси, поєднувалися з доброю усмішкою цього чоловіка. Щороку квіти розцвітали - і нам здавалося, що життя не має кінця. Одна з двох його сестер працювала в дитячому видавництві, вона приносила свіжі книжечки і всім читала, - мабуть, це і було моїм "щасливим дитинством". Помер дядя Женя раптово, перед самою війною, казали - "розрив серця". Дитяче населення великого двору перестало поливати квіти, які ніхто не висаджував, а разом із садком зникли й вечірні пахощі.