ПОДІЛ УПРОДОВЖ СТОЛІТЬ

Поділ — одне з трьох міст старого Києва (Верхнє місто, Поділ, Печерськ). Літописи називають його «Подолье», а пізніше (акти XVI ст.) — Нижнє місто, на відміну від Верхнього, або, згодом,— Старого Києва. Поділ — традиційна частина усіх давньоруських міст — долішня, низинна, де переважало торгово-ремісниче населення.

Київський Поділ розташований уздовж Дніпра (ко­лись він стояв на березі річки Почайни), а над ним підно­сяться гори — Старокиївська, Замкова та Щекавиця.

У літописах Поділ уперше згадується під 945 роком, хоча археологічні дані свідчать, що він був заселений уже у VIII ст. Колись велика подільська низина була вкрита болотами та лісовими заростями, її поверхня була пагорбкуватою.

Від стародавнього Подолу до нашого часу зберегли­ся лише пам’ятки археології. Давня подільська земля приховує у своїх надрах рештки зрубів, фундаменти стародавніх церков, зокрема ІІирогощі (нещодавно відбудова­ної), яка за часів Київської Русі прикрашала головну подільську площу - Торговище (нині Контрактова). В умовах постійної ворожої загрози, у XIV—XV ст. цю місцину час під часу укріплювали. Поділ було обнесено високим земляним валом з фортечною дерев’яною стіною, навколо якої звивався глибокий рівчак. Під час небезпеки насе­лення шукало прихистку у замку, що за литовсько-польських часів височів над Нижнім містом.

З XV ст. Києво-Поділ, як і багато європейських міст, користувався Магдебурзьким правом на самоврядування. Тут було багато ремісничих цехів з цікавими звичаями та своїми привілеями, розвивалася торгівля. І хоча на початку  XVII ст. Поділ був мало залюднений, згодом він почав швидко забудовуватись.

Упродовж століть Поділ зазнав руйнацій та спусто­шень. Літописці згадують, як палало Поділля у 1124 р. та за Батиєвої навали у XIII ст.

Доки існувала ворожа загроза, споруди зводились лише з дерева — будинки, церковки, які неважко було відновити на згарищі. І хоча подільські монастирі та церкви потерпали від численних пожеж, мешканці вперто знов і знов їх відбу­довували. 1651 р., під час захоплення Києва польсько-литовським гетьманом Янушем Радзивілом, пожежа вкотре винищила Поділ. Постраждали будинки, церкви Святої Пречистої Богородиці Пирогощої, Миколи Доброго, Флорівський монастир.

За тих часів регулярної забудови Поділ не мав. Зве­дення споруд визначалося розташуванням шляхів та міських брам. Як засвідчує план Києва, складений 1695 р. І. Ушаковим, Поділ було обнесено дерев’яними стінами та башта­ми. Тут були звивисті вузькі вулички, прокладені вільно за рельєфом. Так само вільно розташовувалися будинки та садки. Отже, забудова та малюнок вулиць цілком зале­жали від рельєфу місцевості. До центру Подолу збігались кілька радіальних вулиць, хаотично забудованих невелич­кими будиночками.

Мандрівники, які відвідували Нижнє місто, бачили одноповерхові дерев’яні будиночки, що потопали у квіту­чих садках. У XVII ст. на Подолі було 12 дерев’яних церков, 635 міщанських та козацьких будинків. Від тих дерев’яних споруд до нашого часу не збереглося нічого. Дерев’яні церковки часто ремонтували, а коли їх немож­ливо було відбудувати, на тих самих місцях зводились нові, але вже кам’яні. У XVII ст. кияни взагалі захопилися репаруванням (реставрацією) та оздоблюванням старих цер­ков. Жодна не зосталась без переробок чи прибудов. Геть­ман Іван Мазепа, який прикрашав місто чудовими храма­ми, зводив пишний бароковий собор Київського-Богоявленського братства. Поділ постійно розбудовувався. Тут містилася ратуша, з’явились торгові крамниці, лавки, реміс­ничі цехи, цехові двори, особняки заможних городян.

Від пізньосередньовічних часів подекуди залишилися льохи та долішні поверхи перебудованих кам’яних споруд та церков, зокрема суто українські храми — Миколи Притиска, що поблизу Житнього базару, зведений після три­валої перерви в мурованому будівництві, а також давня Іллінська церква, що стояла на березі Почайни (тепер Подільська Набережна). На щільно забудованому Ниж­ньому місті буяло життя, чудові споруди вражали мандрівників, заїжджих купців, які встигли побачити світ, своєю неповторністю. На всі віки церкви та монастирі, а також особняки заможних городян, стали окрасою По­долу. Вони і сьогодні прикрашають наш старий Поділ.

У XVIII ст. на Подолі з’являються дерев’яні хідники та канали.

За царювання Катерини II Поділ, відповідно до ново­го плану розбудови, мав втратити свій статус особливої частини міста. Мешканці Подолу тривалий час протистоя­ли переселенню їх до інших місцевостей Києва. Проте ста­лося непередбачене. 1811 р. страшна пожежа винищила майже весь Поділ. Горіло від Андріївської гори до Канави (Глибочиці). У полум’ї загинули понад тисяча будівель, май­же два десятки дерев’яних та кам’яних церков, згоріло три монастирі. Погорільці Подолу боялися там оселятися знову і вже самі просили владу відвести їм ділянки під забудо­ву в інших місцях. Проте, незважаючи на масові переселен­ня, Поділ традиційно залишався головним міським торго­вим осередком, приваблюючи зручними базарами, торгови­ми шляхами, гаванню. Він так і залишився для історії містом ринків, торгових рядів, численних крамниць, лавок, рун­дуків, купецьких садиб.

Однак права мешканців завжди обмежували, і право на самоврядування, з усіма магдебурзькими привілеями, яким Поділ користувався з XV ст., було остаточно відміне­но у XIX ст., а магістрат замінила міська дума, згодом вона взагалі була перенесена з Подолу.

Після пожежі 1811 р. вигляд Подолу дуже змінився. Замість середньовічних вуличок, які раніше визначали пла­нування Подолу і вигоріли під час пожежі, наново прокла­дені вулиці стали перехрещуватись під прямими кутами — цими вулицями ми ходимо і тепер.

Планування нових подільських вулиць визначалося надмірною чіткістю. Таке класичне холодне планування, притаманне польським новим містам, порушило природну систему подільських вулиць, що надавала Нижньому місту особливої мальовничості, як усякому середньовічному місту (а Поділ дуже довго ним був). Нові вулиці зорієнтовані на Олександрівську площу (тепер Контрактова). Змінився і характер забудови — бароковий поступився класичному. Під впливом російського класицизму подільська забудова набувала нових рис, а старі церкви, які втратили внаслі­док пожежі грушоподібні бані (прикмета українського бароко), набули нових — ампірних, напівсферичних, що й сьогодні увінчують майже всі подільські церкви.

Колись Нижнє місто було надзвичайно щільно забудо­вано, і якщо на нього дивитися згори, Поділ поставав наче ліс, підносячись численними вертикалями дзвіниць, бань та макі­вок церков. На кожному кроці подорожнім зустрічалися монастирські подвір’я, собори, церковки та дзвінички. Саме вони визначали своєрідне обличчя Києво-Подолу, який своєю неповторністю не поступався іншим старовинним містам, але мав лише йому притаманний своєрідний колорит.

Сьогодні на території історичного Подолу залиши­лись жалюгідні рештки споруд XVII ст., де-не-де зберег­лися цивільні та церковні споруди XVIII ст., що колись панували у Нижньому місті. Та нині вони не можуть так явно репрезентувати пишне українське бароко, як це було колись, адже переважну більшість цих споруд було зни­щено у XX ст. Але збереглися рештки Братського монас­тиря, з мазепинським корпусом старої Академії, Флорівського монастиря — колись напрочуд гарного, а тепер — зі значними втратами, зі спорудами українського баро­ко та ампіру XVIII-XIX ст., Петропавлівського, що на­проти Флорівського, Свято-Катерининського грецького, який поспіхом знищили у 30-ті роки, а нині відбудували його дзвіницю на Контрактовій площі. Ці, майже забуті, але уславлені історією та архітектурою києво-подільські обителі та храми були добре відомі мандрівникам з усього православного світу і яскраво свідчили про нашу високу та давню культуру. На жаль, сьогодні лише Поділ зберігає невеликі острівці старовини.

Досить довго існувала згубна концепція заниження ролі Подолу та його архітектурної спадщини в історії Києва. У 1930-х роках зносили давньоруські пам’ятки, визначні пам’ятки українського зодчества, нищили своєрідну цивільну забудову, на тлі якої вирізнялись чудові храми. Поділ оцінювали як звичайну міську околицю, не варту уваги, де брудно й незатишно. І забували про те, що на Подолі збереглося найбільше пам’яток старовини, до того ж, у комплексі, адже Києво-Поділ зберігся передусім як місто. Проте це не завжди усвідомлювали навіть фахівці.

Згодом відмовились від такого ставлення до Подолу. З 1970-х років проходила історична його інвентаризація, що зафіксувала 178 пам’яток архітектури, 446 споруд пев­них архітектурних стилів чи напрямів, багато меморіальних будинків.

Але проведена інвентаризація, на жаль, не сприяла захистові навіть тих пам’яток, які не підлягали знесенню. І у наступні роки Поділ, спочатку поступово, а потім усе швидше втрачав не лише цікаву масову забудову (пара­доксально, але охоронні списки використовувались швид­ше як керівництво до дій під час знесення цілих квар­талів), а й унікальні споруди, яких надто мало залишилось на староподільських вулицях, серед них — купецький буди­нок середини XIX ст. на розі Набережно-Хрещатицької та Ігорівської вулиць.

Незважаючи на все це, і досі Поділ зберігає пам’ятки цивільної та церковної архітектури XVII, XVIII, XIX століть, і навіть саме планування вулиць є своєрідним пам’ятни­ком містобудуванню. Тут сусідують ансамблі різних епох і стилів — напрочуд мальовничого українського бароко, ро­сійського класицизму, еклектики, модерну. Протягом кількох віків вивищується над Подолом Андріївська церква, найдовершеніша споруда Бартоломео Растреллі. Біля підніжжя Андріївської гори — білі церкви під зеленими дахами та банями: Покровська XVIII ст. І. Григоровича-Барського, дзвіничка церкви Миколи Доброго, що є окрасою Покровської вулиці; біля Дніпра — церкви Іллінська та Ми­коли Набережного. На Подолі є також чимало споруд ук­раїнського зодчого А. Меленського.

Навіть одноманітна забудова та планування XIX ст. не змогли зіпсувати характерної своєрідності Подолу. Його захистила сама природа: вулички-яри, що притулилися до подільських пагорбів, Дніпро-Славутич, що навіював йому романтичні сни. Природність Гончарів та Кожум’яків су­перечила геометрії XIX ст. Але нині знесені майже всі споруди подільських історичних урочищ, Вознесенського узвозу та найсвоєріднішої Петровської вулиці, яка й сама цілком могла б стати музеєм просто неба, що репрезенту­вав би різну за стилями дерев’яну міську архітектуру. Од­нак, не залишилось ні вулиці, ні мальовничих пагорбів,— їх «проковтнула» сучасність. А тим часом, масова подільська забудова була органічно співзвучною людині.

Цікавими є подільські споруди другої половини XIX — початку XX ст. Визначною прикметою Подолу з його ма­льовничим довкіллям став Замок Річарда, а також вся за­будова Андріївського узвозу — пам’ятника містобудуван­ня XIX ст. Прикро, що в останні роки він швидко втрачає свою самобутність та оригінальність і стає схожим на по­ганий театральний макет. Нові вкраплення, прибудови із сучасним вирішенням деталей не відповідають старовинній забудові і дисонують візуально з пам’ятками старовинної архітектури, зокрема такими, як Андріївська церква. Це можна сказати і про найрізноманітніші так звані «малі фор­ми». З їх появою зникає дух старовини, органічність по­єднання з довкіллям.

Скуплене у власність підгір’я вгризається у правічну Замкову гору, яка досі була єдиною, що не змінила своєї форми. А готельний «Річард», чи не позбавить він киян незабутнього подільського краєвиду? Такі ж побоювання можна висловити з приводу будинку ювеліра Стрельбицького, що на Покровській вулиці, зведеного на початку XIX ст. Раніше в ньому містився музей Подолу, який зараз розпорошений. І тепер його треба створювати наново.

А створений ентузіастом О. М. Лазаренком музей до­рожнього побуту з кімнатою станційного наглядача, що існу­вав у будинку Поштової станції, чомусь опинився у Ніжині. Мабуть, комусь спало на думку, що у Києві він не по­трібний (адже те, що дістається задарма, не цінується).

Слід зазначити, що на сучасному Подолі житлові будинки поставлені не завжди коректно щодо архітектур­но-історичних пам’яток. У ряді випадків вони затуляють собою мальовничі староподільські архітектурно-ландшафтні краєвиди, або й просто суперечать духу історичної забудо­ви (квартали сучасних житлових будинків у центрі Подо­лу), характеру його архітектури. Останнім часом ситуація настільки погіршилась, що ставлення до історичного обличчя Подолу сприймається фахівцями, як містобудівне сва­вілля, і якщо нічого не змінити, то може призвести до цілковитої втрати своєрідності цього чудового куточка рідно­го міста.

Що ж нам залишилось від старого Подолу? Лише подекуди рештки давнього міста та ностальгія за ним. Але, всупереч невблаганному часу, пожежам, руйнаціям, «нововведенням» 30-х років і сучасним, ми все ще маємо залишки міського організму, що складався упродовж століть.

Історичний Поділ багатий на асоціації, які виклика­ють його святі місця, ансамблі, весь архітектурний ланд­шафт цієї частини Києва, особливості подільського архі­тектурного контексту. Бо саме Поділ найвиразніше зберіг вигляд старого міста. Його старовинні вулиці подекуди ще зберігають середньовічний вигин. І хоча вони вже не позначені усіма попередніми архітектурними домінантами й колишніми сплесками дзвіниць та церков, все одно обо­в’язково приведуть до Ратушної (тепер Контрактової) площі, на яку фасадами виходять споруди різних епох та стилів.

Поділ змушує нас уповільнити кроки, не квапитись. Він показує себе з різних боків, розкривається поступово, змінює плани; по-різному дозволяє прочитати фасади своїх архаїчних будинків, раптово виявляє «чистоту стилю», дарує архітектурно-виразні куточки, «лица неповторимые черты». Окремі староподільські місця, забудова, монас­тирські та церковні ансамблі, підгір’я, давні площі, вулич­ки та бульвари, що пролягли уздовж давно неіснуючих фортечних укріплень, мальовничі пагорби, яри — усе це разом творить єдиний образ Нижнього міста. І вся його історія — минуле і сучасне, зодчество і рельєф, неповтор­ний характер вулиць та забудови, дивовижні ракурси, пер­спективи, височінь неба — все звучить чистою мелодією старовинного міста — Києво-Подолу, яка ніколи не набридає.

Прислухайтесь і ви відчуєте її.