В людей, які мали змогу побачити Хрещатик через інтервал у 5-10 років, складалося враження, що кияни раптом розбагатіли й тепер спроможні витрачати великі гроші на такі речі, про які в інших містах і мріяти не наважуються.

Хрещатик дивував киян блиском респектабельного життя. Тут було все, чого могла забажати освічена й заможна людина, яка почувалася європейцем. «Великий клас мешканців, - писав 1850 року поет Афанасьєв-Чужбинський, - у зв’язку із наявними тут (у Києві) різноманітними управліннями, порівняно з іншими містами численніший, а тому й предметів споживання, предметів розкоші розкуповується тут більше, ніж в інших містах. Найкращі магазини містяться на Хрещатику: Фінке, «Німецький», «Санкт-петербурзький», Барського. У цих магазинах можна знайти все, що потрібно для щоденного життя, для задоволення розкоші й мод».[1]

Кращою прикрасою вулиці вважалися кондитерські, які були місцем вишуканого відпочинку для пристойної публіки. Альфред фон-Юнк так описує кондитерську «Ясси» початку 1860-х років. Вона «...влаштована цілком аристократично, і ми без перебільшення можемо сказати, що й у столиці такий заклад вважався би за перший. Не кажучи про торти, цукерки, різні печива, виготовлені в цій кондитерській, її обладнання розкішне, меблі м’які, на пружинах, дамська вітальня наповнена тропічними рослинами. З нижнього поверху спіральні сходи йдуть на другий поверх, де влаштована чудова більярдна й спеціальний буфет. Тут у будь-який час можна зустріти безліч відвідувачів, що грають у більярд, шахи чи доміно».[2]

Майже вся головна вулиця міста зайнята магазинами, нові з’являються весь час, незважаючи на неймовірні ціни за оренду. Не даремно уся торгівля з Подолу й Печерська переселяється на Хрещатик, кияни сходяться сюди двічі на день помилуватися розкошами вітрин, подивитись на гарно вбрану публіку, завітати до численних магазинів...

Газетяр фон-Юнк писав про хрещатицькі гуляння так: «А які тут вбрання!... Які кашкети! Тут вам трапляються малинові з чорним пір’ям, білі з чорними околишами. Іноді на кашкеті можна бачити чорний креповий бант, на іншому – чорну смужку. На жодному маскараді під час масниці не трапляється так багато строїв польських, краківських і малоросійських, як на Хрещатику... Дами прагнуть перевершити одна одну».[3] У Києві люблять вдягатися по-своєму, вигадливіше, яскравіше, пишніше, ніж у Москві чи Петербурзі.

Але хоч як кияни не пишалися своїм фешенебельним центром, природа нагадувала їм, що центр міста – дно величезного яру. Під час весняного танення снігів та літніх злив вода з навколишніх пагорбів стікала сюди з інтенсивністю, яка часом досягала маси в 10 мільйонів відер на годину. Затоплювало не лише підвали, а й самі будинки. 26 травня 1839 року під час сильної зливи рівень води на ділянці від міського театру до будинку Головинського досягав позначки в 2,5 метра. Затопило 18 приватних будівель. Були загиблі. Ця подія спонукала міські власті спорудити з цегли Міську трубу завдовжки 900 метрів, завширшки понад 2 метри і висотою близько 3 метрів. Труба починалася від Бессарабської площі.

У 1840-1870-х роках це місце вважалося найстрашнішим у Києві. Боялись не самої труби, а її люка, який відкривали під час сильних злив. Перехожі ховались хто куди, але потік води з піском, камінням і сміттям міг збити з ніг необережного відвідувача місцевих трактирів і затягнути до приймального колодязя. Першою жервою труби у липні 1848 року став міщанин Завадовський.

У червні 1865 р. на місто знову обрушилась страшенна злива. «Київ, - писав кореспондент міської газети, - всупереч географічним відомостям, опинився на двох ріках: на Дніпрі й на Хрещатику. Багато з його мешканців були вкрай здивовані тим, що без будь-яких мандрів раптом потрапили до Венеції».[4] Почувши гул небезпечної зливи, мешканці напівпідвальних приміщень кидали склянки чаю і тікали хто куди. За хвилину вода вже була в їх приміщеннях, складах, пивних.

Весняні чи зимові повені на Хрещатику мали безневинний характер. Тоді тут з’являлися своєрідні сухопутні пороми – великі платформи з бильцями, встановлені на спеціальних возах. Вони рухались через багно допомагаючи перехожим долати хрещатицьку повінь, не втративши черевиків й не підхопивши нежиті. Таку розкіш дозволяла собі лише найбагатша вулиця міста. На інших вулицях пристойно вбраних перехожих переносили на своїх спинах місцеві «босяки», підробляючи на горілку з ковбасою. Деінде клали вузенькі пунктирні кладочки з цегли впоперек бруківки – так звані «кам’яні переходи».

Взагалі кияни ставились до відлиг весело. Навіть газетярі глузували іноді з цих хрещатицьких «колісних мостів». «Ріка «Хрещатицька» знов скресла і в своїй швидкій течії несе крізь все місто калоші, яку-небудь корзину або гімназистську сумку, які загинули в її водоверті. Переправа колісним мостом з одного берега Хрещатика на інший встановлена, і на цих місточках часом збираються мальовничі групи туристів: модисточка з трошки піднятим краєчком платтячка виставляє напоказ олексієвське взуття, за нею хлопчик-гімназист з ранцем за плечима, який задивися вниз, а там якийсь воїн в геройській позі, ніби по понтонному мості під час переправи через Дунай».[5]

Невідомо, як довго головній вулиці «третьої столиці» загрожувала б така водонебезпечна ситуація, якби наприкінці 1880-х років тут не запланували прокласти лінію кінного трамвая. У зв’язку з цим міською думою 1887 року було ухвалено спорудження на всьому протязі Хрещатику великої труби для приймання атмосферних опадів. Але не було виконано необхідних математичних розрахунків, і тому нова труба не витримала випробування зливами 2 серпня 1889 року та 13 червня 1890 року. А під час зливи 7 липня 1903 року вода затопила не лише підвали, а й перші поверхи будинків. Тоді власті обладнали в різних частинах вулиці 4 додаткові приймальні колодязі. З тих пір одну з найкращих вулиць Європи під час злив перестали рівняти з Венеціанською лагуною.

1 Чужбинский. Киев //Киевск. губ. ведом. – 1850. – 25 нояб.
2 Киевский телеграф. – 1861. - 16 апр.
3 Альфред Юнк. Киевская летопись //Киевский телеграф. – 1861. – 16 апр.
4 Киевлянин. – 1865. – 6 июля.
5 Андреевский П. Намеки и наброски // Заря. – 1880. 14 дек.

Світлана Чусовітіна, Велика Епоха