Весною 1884 року з Петербурзької Академії мистецтв до Києва приїхав на підробітки невисокий худорлявий студент ”с лицом нерусского типа” — Михайло Врубель, нікому ще не відомий. А з Києва він поїхав уже великим художником.

Що тут сталося і як це сталося?

Було так: Врубеля запросив професор київського університету Адріан Прахов — реставрувати фрески ХІІ століття в Кирилівській церкві. Чому запросили студента? Бо кошторис на реставрацію був малий. Академік би за це не взявся, а студентові можна дати 1200 рублів за 76 днів роботи й нехай їде доучуватись. Але він так і не поїхав доучуватись. І був єдиним в історії Академії, хто став академіком, не скінчивши науку.

Але то пізніше. А поки що він — у Святій Софії й Кирилівській церкві, серед учнів київської рисувальної школи, які відмивали лики святих від столітнього бруду. То були прості хлопці. Коли у них питали, чи багато зроблено, ці майбутні художники казали: ”Багато! Вже морду Богові відмили!”

Врубель теж був — майбутній. Він тоді мучився над портретом Гамлета ”з власної морди”. А з собою привіз незавершену акварель ”Натурниця в обстановці Ренесансу” — м’ясиста гола баба, пишна й важка, мов крісло, на якому вона вмостилася. Тепер ця, так і не завершена, акварель є в Музеї російського мистецтва в Києві.

Після ближчого знайомства Прахов доручив Врубелю створити в Кирилівській церкві оригінальні фрески на місці втрачених. І той створив їх, на південній та північній стінах церкви. Вони там є досі, як і знаменита врубелівська ”Богоматір”. Третьяков дуже хвалив її. А художник вже тоді працював над своїм фантастичним ”Демоном”, що пізніше його прославив. Таке враження, що Врубель знайшов себе легко, несподівано й одразу. І сталося це в наших краях. Київ іноді робить з людьми неймовірні речі.

Тут варто звернути увагу ось на що. Врубель полюбив ”ландшафти Малоросії”, ставив її куди вище Еллади.

Серед його улюблених письменників був Гоголь. Але у Гоголя Врубель не любив якраз його ”малоросійських повістей”. Чому? Ну, поляк Врубель міг не любити Тараса Бульбу. А все інше чому?

Якщо придивитися до його життя і смерті, то побачимо, що Врубель — це Хома Брут із страшної Гоголевої повісті ”Вій”. Кому хочеться бути Хомою Брутом? Нікому. Але з нами завжди стається саме те, чого ми боїмось і не хочемо.

Згадаймо: Хома Брут гине в церкві через гріх, якого, може, й не робив. Адже він не знав, що відьма й погублена ним Панночка — одне й те саме. Але він цей гріх відмолив. Він звершив свій подвиг і помер, не зійшовши з того місця.

Врубель у Києві зустрів Панночку, завдяки якій і звершив свій мистецький подвиг.

Початок ”Вія”: бурсака запрошують на хутір на три ночі й він звідти не повертається.

Початок Врубеля: столичного студента запрошують до провінції на 76 днів. Аж через п’ять літ він звідти повертається. Тобто, він думає, що повертається. А насправді — все, як у Хоми Брута.

Але поговоримо про Панночку.

У домі Прахова Врубель побачив його дружину Емілію. У неї темно-волошкові очі й дивовижно виразні губи. У неї троє дітей, вона старша за 28-річного Врубеля на чотири роки. Емілія добре грає на фортепіано, її любив слухати Лисенко. Врубель співав під її акомпанемент.

З неї він писав для Кирилівської церкви лик Богородиці. Батько художника, полковник Врубель, про цю ікону казав: у ній дуже мало святості, але вона прекрасна.

Професор Прахов усе розумів. Бо був старший на десять літ і мудрий.

Прахов влаштував Врубелеві поїздку до Італії, щоб там художник завершив роботу над ескізами ”Богородиці”. Врубель цілий рік сидів на площі Сан-Марко у Венеції і малював Емілію. Є кілька київських натурних ескізів, і майже всі без обличчя.

Отже, Богородицю він створив у Венеції з пам’яті.

Перед від’їздом туди Емілія йому сказала: ”Ви надто багато думаєте про себе. Це вам заважає жити й засмучує тих, кого ви думаєте, що любите, а насправді затуляєте все собою в різних театральних позах. А любов повинна бути діяльна й самовіддана!”

Вже через два місяці у Венеції Врубель знову хотів до Києва. Він у цьому випадку не був банальним салонним звабником чужої жінки. На нього в Києві впало більше нещастя, аніж чужа жінка: йому відкрилася — в цій жінці й через неї — неможливість щастя ні на землі, ні на небі. Явно звідси згодом виник сумний ”Демон” — дух, який ніде не може знайти спокою. Демон — вже не Гамлет ”з власної морди”, а портрет власної душі. Якось тоді Врубель намалював руку із зайвим суглобом. Йому вказали на цю анатомічну неточність. Він відповів: це суглоб, якого у людини поки що нема, але без цього суглоба неможлива свобода польоту.

Тоді, в Києві, з’явилися перші ознаки його божевілля: він фарбував носа в ясно-зелене й так ходив по Хрещатику.

П’ять київських років спливли, Врубель виїхав до Москви. Мав успіх, оженився. Здавалось, що доля Хоми Брута оминула його. А насправді він ходив колом, як ті бурсаки, що шукали нічлігу.

Йому здавалося, що він може легко повернутися в цей зачарований край.

Він одружився з Надєждою Забєлою (Забелло). Прізвище майже італійське, але то була панночка з роду Забіл — старої чернігівської козацької шляхти. На хуторі її батька під Плисками Врубель провів не одне літо. Там написав свою знамениту ”Царівну Лебідь” (1900). А моделлю служила Єлена Прахова — дочка Емілії. Що це було, як не спроба повернення?

Він таки не раз повертався. Й при одному з таких повернень, 1903 року, втратив дворічного сина — дитя смертельно застудилося в дорозі й поховане на Байковому цвинтарі в Києві. Тоді до Врубеля повернулося його божевілля. І він просив: ”Везіть мене швидше звідси!” — бо дуже боявся потрапити до божевільні при Кирилівській церкві, де був образ Богоматері-Панночки.

Останній притулок він знайшов у клініці доктора Барі. Цим ім’ям підписане свідоцтво про смерть Шевченка, а сама клініка знаходилася коло Академії мистецтв у Петербурзі. Може, то таке місце, де зустрічаються неприкаяні душі грішних художників і згадують зачарований край, який зробив їх великими. Але й погубив...

5(18) березня 1856 — в Омську, в родині військового юриста Врубеля народився син Михайло
1890 — вступ до Академії мистецтв у Петербурзі
1884, квітень — приїзд до Києва
1884, осінь — 1885, весна — перебування в Італії
1885, листопад — отримав замовлення на розпис Володимирського собору в Києві. Ескізи відхилено, бо вони вимагали перебудови собору. Тепер у соборі Врубелю належать лише орнаменти
1889, осінь — переїзд до Москви
1910, весна — помер у Петербурзі
Емілія Прахова пережила свого чоловіка на шість, а Врубеля на 17 років

Віталій ЖЕЖЕРА
"Газета по-українські"
www.gpu.ua