|
© Анатолій Макаров
Дві дулі.

Що за чудні люди є у тому Києві, так сміх і подумать!
Розприндиться, розкричиться друге, вилає тебе, кат його
батька знає за що, та ще й вигукує, що воно праве,
а ти нібито винуватий. Ще б не диво, якби такі
траплялись поміж нашим братом - дурним-дурним,
невченим, а то поміж панами! Надав мені чорт
повезти на продаж груші у Київ. І груш тих було
як кіт наплакав; десятків, може, з п'ять, та добрі:
солодкі та здорові, кожна, не вам кажучи, була
завбільшки з баранячу голову. Еге, так приїхав ото я в
Київ, став на Житньому і тільки що почав продавать,
коли се й біжить до мене той, що зветься у нас нишпорка,
кияни його квартальним надзирателем чи що величають.
Підбіг та й каже мені:
- Послушай, мужичек, дай мне, пожалуйста, две хорошие дули!
- І-і, пане! Цього добра скільки хочете!
Та проказавши це, згорнув я йому дві дулі, підношу та й кажу:
- Прикажете під саму пику?
І як затупотить він, як заверещить:
- Подлец! Я тебя до мирового, бо ты мене наглядно оскорбыв!
Побіг. Я тоді свою булану скорій в оглоблі та додому,
та їдучи цілісіньку дорогу думав: "За що оце він так
розприндився? Сам же навіть просив:
"Дай мені, пожалуйста, дві хороші дулі!"
книга: "Киевская старина в лицах", Киев 2005, издательство "Довіра"
www.oldkiev.info
|